Advertisement

У кожного українця є історія воєнного часу. Своєю в інтерв’ю поділився ексворотар “Десни” Ігор Литовка.

Коли розпочалася війна Литовка був на зборах із командою в Туреччині, його дружина – у Києві на 9-му місяці вагітності, а старша дочка – з батьками у Чернігові. Чому не повернувся до України, як евакуював родину і знайшов собі команду в Хорватії, де лише завдяки фото з Даріо Срною вже можна набути авторитету, голкіпер розповів Еллі Іванюкович.

– Я зараз у Хорватії, перебуваю тут з кінця квітня. Коли грав у Румунії, познайомився з одним хлопцем хорватом, і коли почалася війна, він написав мені – якщо що, у мене в Хорватії є де зупинитися. Ми з сім’єю пробули у Польщі у моєї рідної сестри півтора місяці і потім вирішили приїхати сюди.

– У Хорватії вдалося працевлаштуватися. Розкажи про це.
– Мій друг знайшов мені команду, з якою я спочатку тренувався. Чекав до останнього варіант працевлаштування. Слухав різні байки від наших футбольних людей, що робити та куди їхати. Потім, коли стало зрозуміло, що треба ще чекати невизначений час, готовий був розглядати повернення в Україну, але всі команди вже були укомплектовані, тому залишився тут. У команді, з якою я тренувався, з першого дня пропонували залишатися. Це третя ліга Хорватії. Команда називається – “Загора”. Перед нею стоїть завдання вийти до другої ліги. Президент цієї команди любить футбол та активно розвиває клуб. Словом, душу вкладає. Він мені і сказав – залишайся. І ось вирішили на три місяці залишитися, до грудня. Перше коло закінчується наприкінці листопада.

-Як довго був без клубу і які ще були реальні пропозиції?
– Без клубу був перші півроку після того, як розпочалася війна. Потім з’явився варіант із польським “Відзевом”. Там начебто вже все було домовлено, але в результаті перехід зірвався.

– Чи були пропозиції з України?
– До конкретного обговорення справа не дійшла. Насправді географія була дуже широка. Були варіанти з Латвії, В’єтнаму, Узбекистану… Але все затягувалося і вирішив залишитися тут.

– Розкажи докладніше про свій новий клуб?
– Умови для роботи абсолютно нормальні. Президент має амбіції і, відповідно, клуб. Тренувальний стадіон з освітленням, у цій лізі це – рідкість. Вони навіть мають своє клубне кафе. Ця команда знаходиться у невеликому селі, половина мешканців якого постійно ходить на матчі. Коли домашня гра всі підтримують. Атмосфера неймовірна. Вболівати тут вміють. Кожну перемогу чи нічию вони святкують як виграш чемпіонату. А рівень – наша Друга ліга. У нинішніх реаліях тут навіть цікавіше, ніж у деяких командах Першої ліги України.

– А що з ігровою практикою?
– Першою моєю умовою, коли вирішив залишитись у команді, було – грати у всіх матчах. Тут я залишався для того, щоб грати. Поки я з ними просто тренувався у міжсезоння, зіграв в усіх товариських матчах по 80 хвилин, не маючи контракту. Вони брали мене номером один, це одразу було узгоджено. А зараз президент клубу мені вже пропонує залишитись на другу половину сезону. Відповідаю йому – давайте хоча б першу дограємо.

– Який настрій? Залишатися у Хорватії?
– Зараз такий час – незрозуміло, що буде завтра. Налаштовані пробути тут до початку грудня та повернутися до України. Не був вдома з початку лютого… Хочу повернутися і вже на місці працевлаштовуватись у нашому чемпіонаті.

– Якщо порівняти рівень зарплат в Україні та Хорватії, наскільки він відрізняється?
– Ну, це ж не Прем’єр Ліга… Я помітив тут цікаву тенденцію – навіть у командах, які мають завдання вийти з Першої ліги до Вищої, не платять таких грошей як у нас. Умовно, як у “Металісті”, який був у Першій лізі. У хорватів у Прем’єр Лізі зарплата 5 тисяч євро вважається нормальною. А у Першій лізі – півтори і нижче. І з Першою по Третю приблизно однаково. У них все чітко вибудовано. Власне, по результатам збірної Хорватії можемо бачити, як усе організовано. Що ще цікаво, вони під час відпустки не виплачують зарплату. Є сезон 9 місяців, вони і оплачують 9 місяців.

– У команді є ще українці?
– У команді немає навіть легіонерів. Я перший легіонер в історії клубу. Про хорватів можу сказати, що це дуже доброзичливий народ. Особливо до нас – українців. Тож у команді всі мене підтримують. У них була війна 30 років тому. До них прийшли з таким самим формулюванням і сказали, що немає такої країни Хорватія, немає хорватської мови, а що є Сербія і все. Я живу у батьків мого друга, і його батько воював, на війні втратив ногу… Тут кожен другий брав участь у військових діях і після 30 років тут практично нічого не нагадує про це. Також були міста, які просто стерті, як наш Маріуполь, і вони все відбудували.

– Наскільки активно хорвати цікавляться ситуацією в Україні?
– Дуже цікавляться. Постійно запитують, як і що відбувається, дізнаються останні новини. І, звичайно ж, у спілкуванні з хорватами не може не зайти мова про Даріо Срну. Кожен про нього знає, кожен про нього говорить. А коли дізналися, що я якось грав проти Даріо, не могли повірити в це. В інтернеті побачили моє фото з ним і були відверто вражені. А спілкуємося в основному англійською. Хоча хорватська схожа на українську і багато чого і так зрозуміло.

– А українські переселенці там є?
– Є, але небагато. Я мешкаю в селі, це 60 кілометрів від Спліту, і тут їх небагато. Періодично зустрічаю машини із нашими номерами. І, повторюся, місцеві дуже позитивно ставляться до українців. Наприклад, нам то яйця принесуть домашні, то овочі.

– Перенесемося у лютий, знаю, що ти в день вторгнення був на зборах із “Десною”, розкажи, як усе відбувалося далі.
– Таке враження, що лютий досі… Так, перебував із командою на зборах у Туреччині. Моя дружина була в Києві, вона мала ось-ось народити. А мої батьки з моєю старшою дочкою були у Чернігові. Постійно були з ними на в’язку. Дружина перші дні була у друзів, а потім поїхала до пологового будинку. Народила 27 лютого, на щастя, в палаті, але вже за годину за сигналом повітряної тривоги була змушена спускатися до бомбосховища з новонародженою донькою Мирославою.

Мої батьки одразу намагалися виїхати з Чернігова, але буквально перед ними їхав БТР і наїхав на автомобіль цивільних, після чого вони повернулися до міста і знаходилися там п’ять днів. Далі об’єдналися з сусідами і всі ці дні сиділи у підвалі. Потім, дякувати Богу, знайшли можливість виїхати, незважаючи на інформацію в інтернеті, що всі мости заміновано. В цей же час моя дружина намагалася виїхати з Києва евакуаційним потягом. Я просто не уявляю, що тоді коїлося на вокзалах і як моя дружина з новонародженою дитиною це все пережила. З її спогадів, там було просто пекло. Коли потяг подали, натовпи ломилися у вагони, виламували двері до провідників, просто якийсь апокаліпсис… У Хмельницькому вона вже зустрілася з моїми батьками, забрала доньку і вже разом з нею поїхала до Румунії, де я їх і зустрів. Це все було дуже складно та хвилююче. Старша дочка мене як побачила, одразу в сльози. Нині це згадуємо як страшний сон. Далі поїхали до Польщі і звідти, як я вже казав, до Хорватії.

Що у вас на зборах у цей час відбувалося, які було вжито заходи?
– Нам спочатку сказали – живіть тут (у готелі) все оплачено, а потім – живіть власним коштом або виселяйтесь і їдьте куди хочете. Сказали, що президент на зв’язок не виходить, тому самі вирішуйте, що робитимете далі. Або залишайтеся тут і самі за себе платіть, або ми вам зробимо квитки до Бухареста, а звідти на автобус до Чернівців. Дехто так і вирішив поїхати. Селін, хтось із молодих гравців, доктор наш, який зараз працює у “Кривбасі”, та тренерський штаб. Хоча головний тренер поїхав першим, майже одразу. Я вирішив їхати з Домбровським та Безбородьком до моєї сестри до Польщі. Паралельно думали, що робити далі. Були думки приїхати до України, але мама з дружиною мене буквально благали цього не робити.

– Як далі розвивалася ситуація з командою?
– У мене був контракт з “Десною” до літа, але я попросив про розірвання і мені пішли на зустріч. А все, що нам були винні, звісно, ніхто не виплатив. Перед зборами нам заборгували за 5 місяців, зі “старичками” розрахувалися за 2 місяці, а решту все довелося “вибачити”. Жодних розмов більше не було. Керівництво клубу ніяк із футболістами не контактувало. По суті, якби я не попросив про розірвання, мій контракт просто влітку закінчився б і все. Відразу стало зрозуміло, що команди більше немає і говорити вже просто не було з ким…

– А як пройшла остання розмова з головним тренером Олександром Рябоконем?
– Тренер зібрав команду, сказав, що розпочалася війна і він повертається до України. Він перший поїхав. Наскільки мені відомо, він сам добирався додому, і після цього я з ним жодного разу не спілкувався.

– На стадіон “Десни” прилетів снаряд і фактично знищив його, які почуття були в той момент?
– Це шок. Коли влучили в стадіон, це, звісно, ​​було боляче, але дивитися на руйнування житлових будинків було набагато складніше. Про футбол тоді взагалі ніхто не думав. Всі переживали за свої сім’ї, молилися, щоб якнайменше людей постраждало і щоб усе це швидше закінчилося. Важко було усвідомлювати, що все це відбувається. Спочатку прилетіло на синтетичне тренувальне поле ФК “Чернігів”, там снаряд не розірвався і просто стирчав із землі. Коли це побачив, одразу спогади – ще місяць тому, під час відпустки ми там з хлопцями тренувалися, грали товариський турнір… Потім прилетіло на стадіон “Гагаріна”, там така вирва, що коли людина стає в центр, то вона в двічі, а то й утричі більше за неї. Словом, жесть. Потім прилетіло до будинку, де мешкав Арвеладзе (гравець ФК “Десна”). Коли все це бачиш, просто не вкладається в голові. Я не розумію, що може рухати людиною, яка летить у літаку, бачить, що тут немає жодних військових об’єктів і скидає бомбу просто на людей. Людиною я його назвати не можу, ця істота якась. Але, дякувати Богу, Чернігів вистояв.

– Ти з Нікополя, зараз місто під постійними обстрілами, хто з близьких та знайомих там залишився?
– Мій батько півтора місяці ночував у підвалі. У нас приватна оселя, він собі там все обладнав. Та що там – усі в місті ночують у підвалах. Я зі всіма знайомими на зв’язку. Буває таке, що місто не припиняють бомбардувати увесь день. Б’ють навмання. Десять кілометрів від військового об’єкта чи взагалі немає військового об’єкта, це нікого не цікавить. І всім своїм злочинам вони шукають виправдання. Наприклад, у Нікополі є одна опора часів Другої світової війни. Вона залишилася після того, як німці збиралися будувати міст, а коли відступали, все зруйнували і залишилася одна опора. Коли залили водосховище для атомної станції, вона залишилася стирчати з води просто як “пам’ятник”. А зараз я натрапив на сюжет, в якому ці “супер журналісти” на повному серйозі розповідали, що це баржа з ​​українським десантом, яку вони з вертольота знищили ракетою. Нема слів…

Ще поруч атомна станція, з деяких районів міста її видно як на долоні. Люди живуть у постійному стресі, орки влаштовують справжній ядерний терор. Багато людей уже виїхало, Нікополь перетворився на місто привид. Хочеться вірити, що війна скоро закінчиться і закінчиться нашою перемогою. І тоді все відбудуємо та відновимо. Упевнений, Україна має велике майбутнє. А зараз наші ЗСУ та ТРО творять історію. Вони справжні герої.

Елла Іванюкович, terrikon.com

Advertisement
Advertisement