Advertisement

Півзахисник «Аль-Айна» Андрій Ярмоленко після вересневих матчів збірної України з футболу став рекордсменом національної команди за кількістю зіграних матчів. Перші кроки у футболі нинішня легенда збірної починала робити саме у Чернігові. Ми вирішили згадати ті часи та поговорили з дитячим тренером Ярмоленка, а нині – старшим інструктором-методистом СДЮШОР «Юність» Віктором Лазаренком. Це досвідчений тренер, вихователь і просто мудра людина, тож і розмова вийшла насичена і змістовна: про його погляди на футбол, те, як змінилися молоді футболісти за останні 35 років, та, звісно, про Андрія Ярмоленка.

ГАДЖЕТИ ЗМІНИЛИ ФУТБОЛ

У 1976-му році, коли київське «Динамо» тренував Валерій Лобановський, Ви грали за дублюючий склад цього клубу. Чи тренувалися у той час під керівництвом Валерія Васильовича?

-З Лобановським не працювали. Нашими тренерами були Михайло Коман та Анатолій Пузач. Але в принципі, вся робота дублюючого складу будувалася на програмі Лобановського-Базилевича. Тобто все те, що робила перша команда, всі ті ж навантаження та вправи робили і ми.

Кар’єру дитячого тренера Ви почали достатньо рано – у 30 років. Чому так сталося?

-У той час 30 років – це була вже межа для футболіста. Коли у «Десну», після Михайла Фоменка, прийшов новий тренер – Анатолій Молотай, він відрахував практично усіх ветеранів. Побажав усього найкращого й все… з футболом закінчив.

Виходить, що тренером Ви працюєте вже 35 років: працювали з дітьми ще у 80-х та працюєте зараз, у 2022-му. Чи змінилися, ментально чи якось ще, за цей час юні футболісти? Чи важче стало до них знайти підхід?

-Так, особливо, з появою гаджетів, змінилися. Діти стали більш освічені у плані знання тренувань, навантажень – бо це можна подивитися в Інтернеті. Але, на жаль, останнім часом змінилося ставлення до самого футболу. Дуже мало дітей грають у футбол у дворах, школах. Великий відтік хлопців. Напевно, не тільки від футболу – загалом від спорту. Зараз менше відбір – працюємо з тими, хто до нас приходить. Зараз, якщо приходиш на якісь шкільні змагання й тобі там подобається хлопчик, ти в ньому щось бачиш, то, імовірно, він вже займається. Якщо не футболом, то якимось іншим видом спорту. Таких дворових футболістів вже майже немає – у дворах у футбол майже не грають.

Якщо раніше хлопець 2-3 класу вмів вдарити по м’ячу, знав, що таке футбол, мав уявлення про правила… То зараз діти приходять тому, що їх привели батьки. Є гарні хлопці, але, дуже часто, це діти футболістів. Тож з дітьми зараз не важче. Просто раніше футбол для дитини був усім – вони грали в нього у дворі, в школі – інших занять не було. Хоча результати є і зараз: у 2021-му році командами U-17 (2004 року народження) та U-14 (2007 року народження) СДЮШОР «Юність» виграла Вищу лігу (другий, за силою, дивізіон українського дитячо-юнацького футболу, – прим.). Кілька хлопців з цих команд тепер грають у дублюючих складах клубів Прем’єр-ліги, а Нікіта Дорош переїхав до італійського «Ювентусу».

Стадіон «Юність» наразі – єдина футбольна арена Чернігова, яка не постраждала під час облоги міста. Це привілей для Вашої футбольної школи, чи, навпаки, додає проблем через збільшення навантаження на поле?

-Навантаження дійсно велике, бо в нас, крім школярів, займається жіноча команда «Юність-ШВСМ», яка виступає у Першій лізі жіночого Чемпіонату України, ФК «Чернігів» також працює на нашому стадіоні. На стадіоні проводять свої заняття і групи з легкої атлетики, учасники чернігівської команди з пожежно-прикладного спорту…

ВІЙНА, ДИСТАНЦІЙКА ТА ВІД’ЇЗД ФУТБОЛІСТІВ

Ви казали, що зараз тренування відбуваються дистанційно. Як це, узагалі?

-Дистанційно ми більше працювали під час пандемії коронавірусу: у «Viber» надсилаємо програму, вправи, а хлопці відправляють відео того, як виконують роботу. А зараз набагато складніше. Як займатися, коли триває тривога? Гарно, якщо є десь місце для роботи з м’ячем, але, якщо хтось живе, як я, у будинку, де весь двір забитий машинами, про який футбол там може йти мова?

А взагалі цього сезону десь грали?

-Хлопці 2007 року народження грали у чемпіонаті Києва. У Чернігові заборонено проведення загальноукраїнських дитячих змагань. Для нашого регіону – це тільки Київ. Хоча Київ теж обстрілюють. Чесно, як туди везти дітей на змагання – не дуже уявляю. В першу чергу, з боку батьків, адже не кожен погодиться відправити дитину…

Наскільки, на Вашу думку, спочатку коронавірус, а тепер – повномасштабна війна, відкинули український футбол назад у розвитку?

-Звичайно, це відкидає назад. Це видно навіть за виступами наших клубів.Я дивився кілька ігор Прем’єр-Ліги цього сезону. Якщо чесно, навіть не цікаво. Коли київське «Динамо» не може переграти команду з Кіпру – про що можна казати?.. Відтік футболістів, психологія, постійні тривоги, ігри без глядачів – це все позначається. Футбол створений для глядачів, а зараз ігри здаються тренувальними.

Тож, не знаю наскільки років нас відкинуло, але відкинуло серйозно. Скільки стадіонів зруйновано, скільки дітей, найкращих, поїхали за кордон?.. З 520 наших учнів, 40 хлопців виїхали у Польщу, Іспанію, Чехію, Францію, країни Балтії… А це ж тільки одна школа у Чернігові.

Що для Вас, як для тренера, є головним: дисципліна, тактика, чи щось інше?

-Ігрова дисципліна має бути, але діти є діти, тут багато емоцій… Тактика – звісно, без неї нікуди, психологічна та фізична готовність – також важливі. Буває – проїхав 200 кілометрів, залишається година до гри. Тільки переодягнулися і вже треба виходити. Багато таких моментів.

Щоб досягнути результату, треба, в першу чергу, знати які в тебе виконавці, й вже під них робити тактику. Не можна з командою середнього або низького рівня робити ухил на атаку – в такому випадку треба зосереджуватися на обороні, стандартних положеннях, психологічній готовності.

У сезоні 2022/23 ФК «Чернігів» грає у Першій лізі. У цьому клубі є футболісти, яких тренували саме Ви?

-На грі з «Оболонню-Броварем» ми підрахували, що 9 людей основного складу та четвероу запасі – це вихованці СДЮШОР з футболу «Юність». Я працював з хлопцями 1996 року народження – Кирилом Кривобороденком, Дмитром Мироненком та з хлопцями 2001 року – Анатолієм Романченком, Дмитром Куликом. Бачимо, що «Чернігів» робить акцент саме на чернігівських футболістів. Приємно, що тренери задоволені нашими вихованцями.

Враховуючи ризик травм та тривалість кар’єри. Чи варто прагнути стати футболістом-професіоналом?

-У мої часи не було словосполучення «футболіст-професіонал», але я завжди хотів грати у футбол. Завжди. Ми жили біля 7-ої школи, грали у футбол день і ніч. Й ми свого досягли. Багатьох футболістів я вмовляв грати далі. Дуже багато хто кинув. Зараз зустрічаємося, вони кажуть: «Так, ви були праві, й чого я вас не слухався?» Тепер ці хлопці грають у дворовий футбол, на першість області. Але це не той рівень. Коли треба було себе змусити грати – не змогли…

Що потрібно, щоб стати професіоналом?

-Дуже багато залежить від того, чи знайдеш ти свою команду, свого тренера. З тим же Юхимом Школьниковим (багаторічний гравець і тренер «Десни», – прим.) багато хто не міг спрацюватися.

АНДРІЙ ЯРМОЛЕНКО

Після осінніх матчів збірної та дискваліфікації Українською асоціацією футболу Анатолія Тимощука, Андрій Ярмоленко став рекордсменом збірної України за кількістю проведених матчів та перегнав самого Андрія Шевченка (на рахунку Ярмоленка 112 матчів за збірну, у Шевченка – 111, – прим.). Чи могли у це повірити, коли тренували Андрія?

-Коли я вперше його побачив, подумав: «Цей хлопець має грати». У вересні 2001 року я з Олександром Устенком прийняв цю команду – хлопців 1989 року народження, ми поїхали на турнір у Києві, Андрій був визнаний кращим гравцем. Вже тоді до мене підійшов один з тренерів й сказав:«Давай відвеземо Андрюху у Францію». Я не став спілкуватися з батьками Андрія, бо у той час просто не міг уявити, як хлопець поїде за кордон.

Після турніру всі учасники пішли на матч збірної України. Пам’ятаю, Андрій Шевченко забив гол, а я сказав Ярмоленку: «Що, Андрюха, хочеш грати у такий футбол?» Він відповів: «Хочу!», – мабуть, це буде занадто пишномовно, але, коли я побачив при цьому його очі, то повірив, що він буде грати.

Андрій не просто хотів грати, такого фанатизму та відданості футболу побачити можна було рідко. Він залишався після тренувань, в нього травма – а він виходить грати, його замінюєш, а він сидить й плаче… За своїм бажанням він нікому не поступався. Коли Ярмоленко перейшов у київське «Динамо», можу сказати відверто, лише я був за. Багато хто казав: «Зарано, хай ще тут пограє…» Хоча складалося важко. Був момент, коли Андрій зателефонував, сказав: «Я повертаюся, поговоріть з «Десною», щоб мене взяли назад». Йому вже і Бакун (Сергій, на той час – в.о. головного тренера «Десни», – прим.) телефонував, казав, що його приймуть. Але я йому порадив: «Сходи до Юри Калітвінцева, тренера молодіжної команди «Динамо», поговори». Калітвінцев пояснив, що Ярмоленко – потрібний. А потім Андрій знайшов свого тренера, того, який у нього повірив…

Гадаєте, Андрій не даремно перейшов цього літа з англійської Прем’єр-ліги у чемпіонат ОАЕ?

-Я б хотів, щоб він залишився у Європі. У тій же Іспанії. Але, як, здається, казав його агент: «Ми поїхали в «Аль-Айн», тому що не було пропозицій». Гадаю, що грошове питання для Андрія не ключове. Зіграло роль, що він йшов до свого тренера – Реброва. Зараз гра «Аль-Айна», багато у чому, ведеться саме через нього, він вже почав виконувати стандарти. Бачу, що команда його приймає. У «Вест Гемі» йшло суцільне відторгнення – через Андрія майже не грали, коли він забивав, ставилися насторожено. Дивно, знаючи комунікабельність Ярмоленка… В «Аль-Айні» йому дають грати.

Чи вдасться Андрію стати рекордсменом збірної не тільки за кількістю матчів, а і за кількістю голів(наразі в лідера – Андрія Шевченка, 48 голів, в активі Ярмоленка – 45, – прим.)?

-Гадаю, що так. Головне – як буде тривати війна. Хоча й група у відборі на чемпіонат Європи потрапилась така, що незрозуміло кому забивати (суперниками України стали збірні Мальти, Італії, Північної Македонії та Англії, – прим.)… Головне, щоб це не сиділо у нього у голові. Бо зазвичай, коли треба – не виходить… Хоча варто пам’ятати, що Андрій Шевченко був чистим нападником, він ніколи не грав у відборі. А Ярмоленко – хоч і атакувальний, але півзахисник.І забити стільки голів, граючи на його позиції – вже досягнення.

Відомо, що Андрій допомагав Чернігову під час та після облоги міста. Знаєте про це щось більш докладно?

-Ні. Єдине, що я писав йому: «Ми тобою пишаємося, ти все вірно робиш». Справи кажуть самі за себе. Бачу, як він допомагає. Цим варто пишатися.

Коли, на Вашу думку, Україна святкуватиме перемогу над Росією?

-Мені дуже хотілося б, щоб все закінчилося швидше. Гадаю, що до весни 2023-го року питання буде вирішено.

Джерело: 0462

Advertisement
Advertisement